Те, що ми сказали про благання (ду’а), стосується і таких речей, як аль-істі’ана (звернення по допомогу), аш-шафа’а (клопотання), аль-істігаса (прохання про порятунок), аль-істі’аза (прохання про захист).
Чи припустиме звернення по допомогу (аль-істі’ана) до творінь? Якщо це стосується того, на що здатен тільки Аллаг, то ні, і це буде великий ширк. Якщо ж стосується того, що перебуває в межах людських можливостей, то допустимо, але за тих чотирьох умов, що були згадані раніше. Наприклад, ти хочеш перенести стіл з однієї кімнати в іншу і кажеш комусь: “О такий-то, надай мені допомогу в перенесенні цього столу”. Чи дозволено це? Так, оскільки дотримані всі чотири умови: той, до кого ти звертаєшся, живий, присутній, має сили для допомоги, і ти вважаєш його не інакше як причиною.
Те ж саме стосується й аш-шафа’а (клопотання). Чи можна просити про нього? Якщо ти приходиш до якоїсь поважної людини і кажеш: “Поклопочися за мене перед батьком такої-то дівчини, щоб віддав її за мене заміж”. Чи припустимо це? Так, оскільки ця людина жива, присутня, здатна виконати прохане і ти вважаєш її не інакше як причиною.
Так само йде справа з проханням про порятунок (аль-істігаса) і проханням про захист (аль-істі’аза). Можна звертатися з ними до творінь у питаннях, що перебувають у межах людських можливостей, за наявності чотирьох умов.
У ХАДИСІ СКАЗАНО: “БЛАГАННЯ – СЕРЦЕВИНА ПОКЛОНІННЯ”.
Цей хадис вважають слабким деякі вчені, наприклад, шейх аль-Албані. Однак є достовірний хадис Пророка, хай благословить його Аллаг і вітає, де сказано:
الدعاء هو العبادة
“Благання (ду’а) це і є поклоніння”. (Абу Дауд, ат-Тірмізі)
Як було сказано вище, благання (ду’а) ділиться на два види: благання-поклоніння і благання-прохання. Це означає, що все, що роблять раби з богоугодних діянь, належить до ду’а: або мовою стану, або мовою слів. Благання-поклоніння, будучи спрямованим не до Аллага, є великим ширком (намаз, хадж, піст). Благання-прохання про те, на що здатний тільки Аллаг (прохання про здоров’я, дитину, достаток, прощення гріхів, Рай), якщо спрямовується не до Аллага, також є великим ширком, а благання-прохання про те, що перебуває в межах можливостей людини, дозволено за наявності чотирьох вищезгаданих умов.
ДОКАЗОМ ЦЬОГО Є ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “ВАШ ГОСПОДЬ СКАЗАВ: “ЗВЕРТАЙТЕСЯ ДО МЕНЕ З БЛАГАННЯМ, І Я ВІДПОВІМ ВАМ. ВОІСТИНУ, ТІ, ЯКІ ЗВЕЛИЧУЮТЬСЯ НАД ПОКЛОНІННЯМ МЕНІ, УВІЙДУТЬ ДО ГІЄНИ ПРИНИЖЕНИМИ” (Гафір 40:60).
Таким чином, благання (ду’а) – це право Аллага. Воно не може бути спрямоване не до Аллага.
Воістину, ті, які звеличуються над поклонінням Мені, увійдуть до Гієни приниженими” – Аллаг не сказав вдруге “які звеличуються над благанням до Мене”, а сказав: “які звеличуються над поклонінням Мені”. Це означає, що благання і є поклоніння Аллагу, як сказав Пророк, хай благословить його Аллаг і вітає. Усі діяння рабів є благанням (ду’а) або мовою слів, або мовою стану.
НА ПОКЛОНІННЯ У ВИГЛЯДІ СТРАХУ ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “НЕ ЛЯКАЙТЕСЯ Ж ЇХ, А ЛЯКАЙТЕСЯ МЕНЕ, ЯКЩО ВИ ЯВЛЯЄТЕСЯ ВІРУЮЧИМИ!” (Аль Імран 3:175).
Потім автор згадує такий вид поклоніння, як страх (аль-хауф). Він поділяється на три види:
1. Страх, що є поклонінням (хауф аль-‘ібада). Це страх поклоніння, смиренності, звеличення, внутрішнього самознищення і покірності, внутрішній, таємний страх, страх серця, страх перед покаранням у вигляді приховано посланого нещастя. Саме такий страх має на увазі автор. Присвята його Аллагові є обов’язковою (ваджиб). Повна його відсутність – це невір’я (куфр). Присвячення його не Аллагові – великий ширк і куфр. Людина, що боїться когось страхом поклоніння і звеличення, що є внутрішнім побоюванням кари і покарання нещастям, що пронизує серце, впадає в багатобожжя.
Наприклад, якщо хтось боїться якогось праведника, що перебуває далеко й не здатен вплинути на нього природними шляхами, побоюється, що той пошле йому якісь біди, тобто відчуває страх за відсутності того, хто є його предметом, то це – великий ширк.
2. Дозволений страх. Це природний страх, наприклад, страх перед вогнем, дикими звірами, розбійниками, злочинцями, сильними та несправедливими ворогами. Такий страх не є гріхом і не заслуговує на осуд. Аллаг сказав про Мусу, мир йому:
فخرج منها خائفا يترقب قال رب نجني من القوم الظالمين
“Муса (Мойсей) покинув місто, відчуваючи страх і озираючись, і сказав: “Господи! Врятуй мене від несправедливих людей!” (26:21).
Однак, якщо природний страх стає причиною залишення людиною релігійного обов’язку (ваджиб) або вчинення забороненого (харам), то перетворюється на заборонений. Всевишній сказав:
إنما ذلكم الشيطان يخوف أولياءه فلا تخافوهم وخافون إن كنتم مؤمنين
“Воістину, це всього лише шайтан, який лякає вас своїми поплічниками. Так не бійтеся ж їх, а бійтеся Мене” (3:175).
3. Заборонений страх. Це страх, що веде до покірності творінню в тому, що є непослухом Творця (у відмові від обов’язкових приписів Аллага або скоєнні забороненого), а також страх, що веде до відчаю в милості Аллага. Шайтан вводить деяких людей в оману і каже: “Немає сенсу докладати зусиль у праведних діяннях, бо ти скоїв дуже багато гріхів”. Шайтан хоче ввести людину в розпач і змусити її відмовитися від покори Аллагу і продовжувати грішити. Аллаг сказав:
قل يا عبادي الذين أسرفوا على أنفسهم لا تقنطوا من رحمة الله إن الله يغفر الذنوب جميعا إنه هو الغفور الرحيم
“Скажи Моїм рабам, які зловживали на шкоду самим собі: “Не впадайте у відчай у милості Аллага. Воістину, Аллаг прощає гріхи повністю, бо Він – Той, Хто прощає, Той, Хто виявляє милість!” 39:53).
НА ПОКЛОНІННЯ У ВИГЛЯДІ СТРАХУ ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “НЕ ЛЯКАЙТЕСЯ Ж ЇХ, А ЛЯКАЙТЕСЯ МЕНЕ, ЯКЩО ВИ ЯВЛЯЄТЕСЯ ВІРУЮЧИМИ!” (Аль Імран 3:175).
Ці слова Аллага, наведені автором як аргумент, вказують на те, що умовою віри є присвята такого поклоніння, як страх, тільки Всевишньому Аллага. “Воістину, це всього лише шайтан, який лякає вас своїми поплічниками. Так не бійтеся ж їх, а бійтеся Мене, якщо ви є віруючими!”
НА НАДІЮ ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “СКАЖИ: “Я ВСЬОГО ЛИШЕ ЛЮДИНА, ПОДІБНА ДО ВАС. МЕНІ ПЕРЕДАЄТЬСЯ В ОДКРОВЕННІ, ЩО БОГ ВАШ – БОГ ЄДИНИЙ. ТОМУ ТОЙ, ХТО СПОДІВАЄТЬСЯ НА ЗУСТРІЧ ЗІ СВОЇМ ГОСПОДОМ, НЕХАЙ ЗДІЙСНЮЄ ПРАВЕДНІ ДІЯННЯ І НЕ ПОКЛОНЯЄТЬСЯ ПОРЯД ЗІ СВОЇМ ГОСПОДОМ НІКОМУ” (Аль-Кахф 18:110).
Надія (ар-раджа) – це розрахунок людини отримати щось приємне, благе. Надія, що містить у собі смиренність і самознищення, може бути присвячена тільки Аллагові. Якщо людина спрямовує її не до Аллага, то це або великий, або малий ширк залежно від того, що присутнє в її серці.
Похвальна надія на Аллага – це така, яку відчувають люди, що роблять богоугодні діяння (вони сподіваються на нагороду Аллага) або покаявшись у гріху (вони сподіваються на прийняття їхнього покаяння). Що ж стосується надії без діяння, то вона є лише безтілесне мріяння і самообманювання.
Щодо наведеного автором аяту, то в ньому Всевишній наказав Своєму посланникові оголосити людям про те, що він, Мухаммад, хай благословить його Аллаг і вітає – людина, та наголосити на своїй людській природі словами “подібний до вас”. Водночас Пророк, хай благословить його Аллаг і вітає, відрізняється від усіх інших людей тим, що йому передається одкровення. Таким чином, він – раб, якому не можна поклонятися, і посланець, якому не можна не вірити.
“Тому той, хто сподівається на зустріч зі своїм Господом…“: тобто той, хто прагне зустрічі з Аллагом, прагне до неї і тужить за нею. Ці слова є доказом на майбутню зустріч з Аллагом. У хадисі сказано:
من أحب لقاء الله أحب الله لقاءه
“Хто бажає зустрічі з Аллагом, зустрічі з тим бажає Аллаг”. (Муслім)
“нехай робить праведні діяння і не поклоняється поряд зі своїм Господом нікому”: у цих словах наводяться дві умови для прийняття Аллагом діянь і всіх видів поклоніння. Аллаг не приймає жодного поклоніння без наявності двох умов: щирості (аль-іхляс) і відповідності поклоніння шляху Пророка, хай благословить його Аллаг і вітає. “Щирість” вимагає вивчення тавхіду. “Слідування” вимагає вивчення фікху.
“нехай робить праведні діяння”: тобто діяння, що відповідають шляху Пророка, хай благословить його Аллаг і вітає.
“і не поклоняється поряд зі своїм Господом нікому”: слово “ахадан” (нікому) є словом у невизначеному стані, що перебуває в контексті заборони. Отже, воно передає значення всезагальності й охоплює все й усіх, крім Всевишнього Аллага (наприклад, пророків, ангелів, джинів, угідників, праведників, каміння, дерева, світила і т.д.).
НА УПОВАННЯ ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “І НА АЛЛАГА СПОДІВАЙТЕСЯ, ЯКЩО ВИ Є ВІРУЮЧИМИ” (Аль-Маїда 5:23).
ВСЕВИШНІЙ ТАКОЖ СКАЗАВ: “ТОМУ, ХТО УПОВАЄ НА АЛЛАГА, ДОСТАТНЬО ЙОГО” (Ат-Таляк 65:3).
Уповання (ат-таваккуль) – це коли людина справді покладається на Аллага, довіряючи Йому та вживаючи дозволених шаріатом можливих заходів.
Види сподівання:
1. Обов’язкове уповання. Присвячення його не Аллагові – великий ширк. Воно полягає в тому, що людина повністю й абсолютно покладається на Аллага, доручає Йому всі свої справи й переконана, що лише в Його руці отримання людиною користі або відведення від неї шкоди.
2. Малий ширк. Таке сподівання полягає в тому, що людина покладається на когось із живих, покладається на це творіння з певною часткою відчуття своєї залежності від нього, прив’язаності до нього серця, деяким усвідомленням своєї потреби в ньому та своєї ницості перед ним. Тобто вона в даному випадку сприймає це творіння як щось більше, ніж просто причина. Прикладом є те, як люди спираються на правителів, міністрів, бізнесменів, багатих людей у питанні отримання матеріальних засобів і вважають себе такими, що їх потребують… Якщо запитати одного з них: “Звідки ти отримуєш свій прожиток?”, він називає ім’я будь-кого з багатих або можновладців, а коли йому кажеш: “А якщо ця людина відмовиться допомагати тобі?”, він вигукує: “Тоді я помру!” – або каже: “У такому разі я і мої діти перетворимося на безхатників і загинемо”. Незважаючи на те, що в цьому разі людина покладається і спирається на когось із живих, це належить до проявів багатобожжя (малий ширк).
3. Дозволене. Тут мається на увазі уповноваження (аль-вакяля) будь-кого у здійсненні тих чи інших справ. Пророк, хай благословить його Аллаг і вітає, уповноважував людей у тих чи інших загальних і особистих справах. Хоча “аль-вакаля” та “ат-таваккуль” – однокореневі слова, проте не можна говорити про творіння: “Таваккальту ‘аляйх” (“Покладаюся на нього”), – адже сподівання – це діяння, що присвячується лише Аллагові. Також не можна говорити: “Я уповаю на Аллага, а потім на такого-то”. Слід говорити: “Ваккальту фулянан” (“Я уповноважив такого-то”), – тобто доручив йому якусь справу.
Отже, уповання – це справді й по-справжньому покладатися на Аллага, довіряючи Йому та вчиняючи схвалені шаріатом причинні дії, тобто воно містить у собі три речі: справжня опора (сідк аль-і’тімад), довіра (ас-сіка) і причини (аль-асбаб).
НА УПОВАННЯ ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “І НА АЛЛАГА СПОДІВАЙТЕСЯ, ЯКЩО ВИ Є ВІРУЮЧИМИ” (Аль-Маїда 5:23).
Як зазначалося раніше, винесення вперед тієї частини речення, яка зазвичай розташована в реченнях наприкінці, вказує на обмеження (аль-хаср). За ідеєю це речення має звучати арабською так: “Ва таваккалю ‘аля-Ллагі” (“Покладайтеся на Аллага”). Але ми бачимо, що словосполучення “‘аля-Ллагі” (“на Аллага”) винесено вперед і сказано: “Ва ‘аля-Ллагі фа-таваккалю” (“І на Аллага сподівайтеся”). Цей риторичний метод покликаний передати значення обмеженості, тобто Всевишній замикає уповання тільки на Собі, обмежує його тільки Собою, і речення набуває сенсу: “Покладайтеся тільки на одного Аллага”. Таким чином, однією з умов віри є щире і повне посвячення уповання тільки одному Всевишньому.
ВСЕВИШНІЙ ТАКОЖ СКАЗАВ: “ТОМУ, ХТО УПОВАЄ НА АЛЛАГА, ДОСТАТНЬО ЙОГО” (Ат-Таляк 65:3).
Деякі вчені казали: “Якби не було інших аятів про достоїнства уповання, окрім цього, то і його було б достатнім”, – бо в ньому йдеться про те, що той, хто опирається на Аллага, для того Він стає “хасб”, тобто достатнім, і Аллага бере на Себе розв’язання всіх його проблем. Отже, той, хто уповає не на Аллага, зазнає невдачі й позбавляється допомоги та підтримки Всевишнього.
НА УСТРЕМЛІННЯ (АР-РАГБА), ПОБОЮВАННЯ (АР-РАХБА) ТА СМИРЕННІСТЬ (АЛЬ-ХУШУ’) ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЕННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “ВОІСТИНУ, ВОНИ ПОСПІШАЛИ ДО ДОБРИХ СПРАВ ТА ЗВЕРТАЛИСЯ ДО НАС З УСТРЕМЛІННЯМ І ПОБОЮВАННЯМ, І БУЛИ ПЕРЕД НАМИ СМИРЕННИМИ” (Аль-Анбійа 21:90).
В аяті згадується про три види поклоніння – устремління, побоювання та смиренність.
Прагнення (ар-рагба) – це бажання досягти чогось улюбленого.
Побоювання (ар-рахба) – страх, що змушує тікати від того, чого боїшся, тобто страх, що поєднується з дією.
Смиренність (аль-хушу’) – схиляння перед величчю Аллага, що втілюється в покірному прийнятті Його рішень, як побутових, так і релігійних.
Той, хто йде до Аллага, обов’язково має поєднувати в собі страх і надію. Втративши того чи іншого або дозволивши одному цілком переважити інше, він загине. Страх і надія мають бути як два крила в птаха. Якщо людина чинить щось добре, то має дещо посилити крило надії, щоб бути активною в поклонінні та сподіватися на його прийняття. Якщо ж відчуває схильність до гріха, то має посилити крило страху, щоб урятуватися від покарання Аллага.
“Вони поспішали до благих справ“: віруюча людина весь час поспішає виконати волю Творця. Таким був Пророк, хай благословить його Аллаг і вітає. Наприклад, коли йому був посланий аят “І наставляй своїх найближчих родичів”, він одразу ж підвівся і звернувся до одноплемінників зі словами: “О курайшити! Викуповуйте свої душі, я ні в чому не можу вас позбавити від Аллага…”. І такою ж рисою повинні володіти послідовники Мухаммада, хай благословить його Аллаг і вітає. Всевишній сказав:
فاستبقوا الخيرات
“Випереджайте один одного в благому!” (5:48).
Не можна відкладати благі вчинки, бо відкладання містить у собі багато небезпек і несе багато лих. Одне з них, як вказує Ібн аль-Усаймін, – нагромадження боргів і обов’язків перед Аллагом.
Ібн аль-Каййім говорив: “Якщо Аллаг полегшує для раба шляхи для богоугодних вчинків, то йому обов’язково потрібно скористатися ними. Якщо ж він відкладе діяння, то Всевишній може після цього поставити перешкоду між ним і можливістю його здійснити, і він уже не зможе стати володарем цього діяння”. Як сказано в Корані:
يا أيها الذين آمنوا استجيبوا لله وللرسول إذا دعاكم لما يحييكم واعلموا أن الله يحول بين المرء وقلبه وأنه إليه تحشرون
“О ті, що увірували! Відповідайте Аллагові й Посланцеві, коли він закликає вас до того, що дарує вам життя. Знайте, що Аллаг – між людиною та її серцем (може перешкодити людині домогтися того, що вона бажає), і що ви будете зібрані до Нього” (8:24).
НА ПЕРЕСТОРОГУ (АЛЬ-ХАШЙА) ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “НЕ ОСТЕРІГАЙТЕСЯ Ж ЇХ, А ОСТЕРІГАЙТЕСЯ МЕНЕ” (Аль-Бакара 2:150).
Пересторога (аль-хашйа) – це страх, заснований на знанні про велич і повноту влади того, кого боїшся. Це щось більш особливе, ніж страх (аль-хауф). Аль-хашйа – це теж страх, але страх, заснований на знанні. Тобто страх – це щось загальне, а пересторога – щось особливе. Страх може бути у всіх, а пересторога – тільки у вчених, обізнаних. Всевишній сказав:
إنما يخشى الله من عباده العلماء
“Воістину, остерігаються Аллага з рабів Його лише ті, хто знає” (35:28).
Отже, однією з важливих причин, що спонукають людину до пошуку знання, є можливість досягти стану аль-хашйа.
НА ЗВЕРНЕННЯ (АЛЬ-ІНАБА) ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “І ЗВЕРНІТЬСЯ ДО ВАШОГО ГОСПОДА І ВІДДАЙТЕСЯ ЙОМУ” (Аз-Зумар 39:54).
Звернення (аль-інаба) – це повернення до Аллага шляхом підпорядкування Йому та віддалення від непослуху Йому. Це поклоніння на кшталт покаяння (ат-тауба), але є більш тонким станом, за якого людина відчуває у своєму серці, що спирається на Аллага й вдається до Нього.
“Зверніться до вашого Господа (анібу іля Раббікум)“: тобто поверніться до вашого Господа.
“І віддайтеся Йому (асліму ляг)“: тобто доручіть себе і свої справи Аллагові, віддайте себе і свої справи Йому, бо кожен з вас – раб, а рабу не залишається нічого, крім вдоволення рішенням Його Господа, смиренна покірність, віддання і здача себе Йому. Надалі, з дозволу Аллага, ми поговоримо про те, що Іслям – це віддання себе Аллага через єдинобожжя, покірність Йому через підкорення і зречення від ширку і його поплічників.
НА БЛАГАННЯ ПРО ДОПОМОГУ (АЛЬ-ІСТІ’АНА) ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “ТІЛЬКИ ТОБІ МИ ПОКЛОНЯЄМОСЯ І ТІЛЬКИ В ТЕБЕ ПРОСИМО ДОПОМОГИ” (Аль-Фатіха 1:5).
У ХАДИСІ ЙДЕТЬСЯ: “ЯКЩО ПРОСИШ ПРО ДОПОМОГУ, ТО ПРОСИ В АЛЛАГА”.
Раніше ми говорили, що прохання про допомогу (аль-істі’ана), про захист (аль-істі’аза), про порятунок (аль-істігаса) та про клопотання (аш-шафа’а) може бути звернене до творіння лише тоді, коли йдеться про щось, що перебуває в межах його можливостей за наявності згаданих чотирьох умов. Наприклад, якщо людина хоче попросити когось із людей допомогти їй перенести речі, вона може це зробити, бо звертається до живого, присутнього, здатного допомогти і при цьому вважає його причиною. У тих же речах, на які здатен тільки Аллаг, звернення з будь-яким зі згаданих видів прохань не до Аллага є великим ширком.
В аяті “Лише Тобі ми поклоняємося і лише в Тебе просимо допомоги” із сури “Аль-Фатіха” є переміщення вперед тієї частини речення, яка зазвичай буває ззаду. Це, як зазначалося раніше, надає реченню сенсу обмеження, тобто воно набуває сенсу: “Ми нікому не поклоняємося, окрім Тебе, о Аллаг, і ні в кого не просимо допомоги, окрім Тебе”.
Цей аят вказує, як пояснює Ібн Теймія в книзі “Ат-тадмуріййа” та інших працях, на те, що раб неодмінно мусить поєднувати дві речі: шаріат і зумовленість. Поєднання шаріату й приречення – це шлях Ахль ас-сунна ва-ль-джама’а. Що це означає? Людина повинна добре думати про Аллага і сподіватися, що Аллаг обрав її бути серед мешканців раю, а після цього зобов’язана виконувати встановлені в шаріаті діяння. Коли Пророк, хай благословить його Аллаг і вітає, повідомив сподвижникам про те, що немає нікого, чиє місце в раю або пеклі вже не було б визначено, сподвижники запитали: “А навіщо тоді потрібні діяння?” Пророк же, хай благословить його Аллаг і вітає, відповів їм: “Здійснюйте діяння, і кожному буде полегшено те, для чого він створив”. Віра в зумовленість і розуміння того, що опинитися серед щасливих і врятуватися можна лише за милістю, приреченням і волею Аллага, що чинити діяння вдасться лише за допомогою та підтримкою Аллага, і витікаюче звідси нероздільне уповання лише на Аллага, а не на свої сили та старання, повинні поєднуватися зі старанним і неухильним дотриманням шаріату та виконанням приписаних ним діянь поклоніння.
Таким чином, Ахль ас-Сунна поєднують віру в зумовленість Аллага з дотриманням шаріату, і доказом на цю позицію є слова: “Тільки Тобі ми поклоняємося, і тільки Тебе просимо про допомогу”.
У хадисі сказано: “Якщо просиш про допомогу, то проси в Аллага”: тобто не звертайся по допомогу ні до кого, крім Аллага.
НА ПРИБІГАННЯ ДО ЗАХИСТУ (АЛЬ-ІСТІ’АЗА) ВКАЗУЮТЬ СЛОВА ВСЕВИШНЬОГО: “СКАЖИ: “ПРИБІГАЮ ДО ЗАХИСТУ ГОСПОДА СВІТАНКУ” (Аль-Фаляк 113:1), А ТАКОЖ: “СКАЖИ: “Я ПРИБІГАЮ ДО ГОСПОДА ЛЮДЕЙ” (Ан-Нас 114:1).
“А’узу” означає прибігаю, шукаю захисту, шукаю притулку і заступництва.
НА БЛАГАННЯ ПРО СПАСІННЯ (АЛЬ-ІСТІГАСА) ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “ОСЬ ВИ ПОПРОСИЛИ СВОГО ГОСПОДА ПРО СПАСІННЯ, І ВІН ВІДПОВІВ ВАМ” (Аль-Анфаль 8:9).
Раніше ми вказували, що людина в разі потреби, наприклад, коли вона тоне в морі, може просити іншу людину про порятунок. Але за наявності згаданих чотирьох умов. Якщо відсутня одна з них, то аль-істігаса, дозволена Шаріатом, перетворюється на незаконну.
НА ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ (АЗ-ЗАБХ) ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “СКАЖИ: “ВОІСТИНУ, МОЛИТВА МОЯ І ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ МОЄ, ЖИТТЯ МОЄ І СМЕРТЬ – ЗАРАДИ АЛЛАГА, ГОСПОДАРЯ СВІТІВ, У ЯКОГО НЕМАЄ СПІВТОВАРИША. ЦЕ МЕНІ НАКАЗАНО, І Я – ПЕРШИЙ З МУСУЛЬМАН” (Аль-Анам 6:162-163).
І З СУННИ: “АЛЛАГ ПРОКЛЯВ ТОГО, ХТО ПРИНІС ЖЕРТВУ НЕ АЛЛАГОВІ”.
Види різання тварин (аз-забх):
1. Різання заради Аллага. Сюди входять акіка, хадй, удхіййа, різання для роздачі м’яса бідним (садака). Присвята такого різання не Аллагові – великий ширк.
2. Дозволене. Наприклад, різати вівцю для того, щоб поїсти м’ясо, для частування гостя або торгівлі м’ясом. Якщо людина ріже барана і на запитання “для чого?” відповідає: “Щоб моя сім’я поїла м’яса”, чи буде її вчинок дозволеним і правильним? Відповідь: Так! Якщо ріже, щоб продати м’ясо? Або щоб нагодувати гостей? Відповідь та сама: таке різання дозволене, а іноді навіть обов’язкове (ваджиб), наприклад, якщо йдеться про годування приїжджого гостя.
3. Різання заради когось, окрім Аллага, з любов’ю і звеличуванням. Це – великий ширк. Сюди належить, наприклад, різання тварин заради джинів, або заради святого, що лежить у могилі, або перед обличчям правителя на знак його звеличення й особливої до нього любові.
“СКАЖИ: “ВОІСТИНУ, МОЛИТВА МОЯ І ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ МОЄ, ЖИТТЯ МОЄ І СМЕРТЬ – ЗАРАДИ АЛЛАГА, ГОСПОДАРЯ СВІТІВ, У ЯКОГО НЕМАЄ СПІВТОВАРИША. ЦЕ МЕНІ НАКАЗАНО, І Я – ПЕРШИЙ З МУСУЛЬМАН”
Ці слова Всевишнього означають:
“Скажи (о Пророк і всякий, до кого може бути спрямований цей наказ):
“Воістину, молитва моя (тобто мої тілесні діяння, найвизначнішим і найважливішим з яких є намаз) і жертвоприношення моє (ан-насіка – це заклання, різання. Ідеться про всі майнові форми поклоніння, найважливішими з яких є закят і різання (аз-забх, курбан)), життя моє та смерть (тобто: я живу й помираю на тому, що наказує мені Аллаг, і я не можу розпоряджатися собою, як хочу. Я раб Аллага, і я неодмінно маю віддатись та підкоритись Йому) – заради Аллага (ці слова вказують на єдинобожжя (тавхід) та щирість (іхляс)), Господаря світів (причина, що зобов’язує до іхлясу та тавхіду – це те, що Аллаг є Господом світів). Немає в Нього співтовариша. Це мені наказано, і я – перший з мусульман””.
І З СУННИ: “АЛЛАГ ПРОКЛЯВ ТОГО, ХТО ПРИНІС ЖЕРТВУ НЕ АЛЛАГОВІ”.
Прокляття – це віддалення і прогнання від милості Аллага. Хто ріже тварину не для Аллага з любов’ю і звеличуванням, той заслуговує на прокляття Аллага.
НА ОБІТНИЦЮ (АН-НАЗР) ВКАЗУЄ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВСЕВИШНЬОГО: “ВОНИ ВИКОНУЮТЬ ОБІТНИЦІ І БОЯТЬСЯ ДНЯ, ЗЛО ЯКОГО РОЗЛІТАЄТЬСЯ” (Аль-Інсан 76:7).
Види обітниць (ан-назр): 1. Обітниця, присвячена Аллагові; 2. Обітниця, присвячена не Аллагові.
За словесною формою обітниця подібна до клятви, але за судженням Ісламу про неї відрізняється від клятви. Ціла низка вчених говорила про те, що присвячення обітниці не Аллагові є великим ширком. Під час клятви людина замість “ВаЛлагі” (“Клянуся Аллагом”) говорить “Ва-н-набі” (“Клянуся Пророком”), а під час обітниці замість “ЛіЛлягі ‘аляйя назр” (“Даю обітницю Аллагом”) говорить: “Лі валій фулян ‘аляййа назр” (“Даю обітницю такому-то святому угодникові”), – або: “Лі Джібріль ‘аляййа назр” (“Даю обітницю Джібрілю”). Тобто за формою обітниці та клятви схожі одна на одну, але за судженням релігії (хукм) про них не однакові: клятва не Аллагом, як правило, відноситься до малого ширку, а обітниця, присвячена не Аллагові – до великого. Учені пояснюють це так: якщо людина присвячує обітницю Джібрілю або праведникові, то це може означати тільки те, що вона звеличує й підносить їх так само, як Аллага, а це – великий ширк, що вимагає обов’язкового покаяння, інакше не буде прощений і стане причиною входження в Пекло назавжди. Детально тема про обітниці розглядається під час вивчення “Кітаб ат-тавхід”.
Попередня Лекція №07. Види поклоніння. Благання
Наступна Лекція №09. Друга основа: Пізнання релігії Іслам з доказами
